До 90 - ча  з дня народження відомого земляка А. М'ястківського, 15 січня в сільському філіалі відбулася виставка книг автора – земляка: «Андрій М'ястківський – поет, прозаїк, публіцист»  . Народився Андрій М'ястківський у селі Соколівці Крижопільського району на Вінниччині. В усіх документах датою його народження позначено 14. 01. 1924 року.    Андрій М'ястківський — відомий автор блискучих новел, талановитих романів, чудових віршів. Писав для дітей і дорослих. Весь його творчий доробок втілився у понад сорок книжок поезії та прози, в численних текстах пісень і перекладів (з білоруської, молдавської, румунської та інших мов). Але слава, почесті, нагороди (до яких він був байдужий) його дивовижно обминали. Удостоєний лише Літературної премії імені Володимира Сосюри. 

23 листопада. Суббота.

Збудуймо памяті негаснучий собор.

     Героїчна і водночас трагічна історія українського народу. Давні джерела зберегли гіркі свідчення про голодні лихоліття українського народу.

Жахливою подією в історії людької цивілізації постає голод 1932-1933 років.

Голод був спричинени насильницькою суцільною колективізацією горезвіснии хлібозаготівлями,  людиноненависницькою політикою розкуркуленя,  відвертим масовим терором тоталітарного режиму проти селян Україні.

        Причиною голоду вважають його штучний характер, походження, тобто свідомо організований тодішнім політичним керівництвом.Існує думка, що голод був наперед спланований задля фізичного винищення саме українських селян.

Голод стався внаслідок насильницького запровадження комуністичної доктрини у сільському господарстві яку українські селяни не сприйняли, той що від діда-прадіда займалися хліборобством на власній землі.

     Голод 1932 1933 рр. для українців був тим же, чим нацистський геноцид для євреїв або різанина 1915 р. для вірмен. Ця трагедія, масштаби якої просто неможливо усвідомити, завдала нації непоправного удару, соціальні,психологічні і демографічні наслідки якої дають знати про себе і сьогодні.

     Саме  в день боротьби проти насилля в сільському філіалі відбулася бесіда  " Торгівля людьми - сучасний прояв рабства" з метою підвищення  рівня знань щодо поняття «торгівля людьми», прав та свобод громадян.  У кожного своя стежка, свій шлях до мети. І щоб не трапилась  біда, яка ставить людину в залежність від обставвин, всі  повинні добре знати – рабство в третьому тисячолітті існує і сучасний прояв його – це торгівля людьми. Обговорення проблеми сучасності допоможе підвищити  рівень  знань стосовно прав людини, сприятиме вихованню поваги до людської гідності та особистості, почуття патріотизму.

    «Торгівля людьми» означає вербування, перевезення, передачу, приховування або заволодіння людьми із застосуванням насильства або під загрозою насильства, шляхом викрадення, шахрайства, примусу або зловживання владою чи уразливістю становища або шляхом підкупу у вигляді платежів, щоб отримати згоду особи, яка має контроль над іншою. Мета різна. Це примусова праця, примусовий шлюб, насильницьке використання в домашньому господарстві, в промисловому або сільськогосподарському секторах, народження дитини примусово або на замовлення, використання в легальному або нелегальному бізнесі, викрадання людей різного віку для трансплантації органів, дітей – для жебракування або нелегального усиновлення. Тому, щоб не сталося біди пам’ятаємо народну приказку: «Береженого Бог береже».

Золоті правила безпеки:

- Нікому не довіряйте ваш паспорт.

- Залиште вдома своїм рідним інформацію про своє перебування за кордоном.

- Переконайтеся, що шлюб, зареєстрований в Україні, буде дійсний за кордоном. Порадьтеся з юристом щодо укладання шлюбного контракту.

- Регулярно телефонуйте додому.

- Переконайтеся, що фірма, яка пропонує роботу, має ліцензію на працевлаштування українських громадян за кордоном.

- По приїзді в країну, де ви будете працювати зареєструйтеся в посольстві України.

- Не забудьте з’ясувати номери телефонів українських посольств, неурядових організацій, які надають допомогу особам, які опинилися у скрутному стані.

Україна-віхи історії.(день хрещення Київської Русі). Перегляд літератури

Давня Русь ... Ці два простих слова викликають у пам'яті білокам'яні собори, важкі, мерехтливі темним золотом дошки ікон, суворі й просвітлені лики фресок на стінах храмів, кіноварні ініціали старого пергаменту церковних книг. Тисячолітній фольклор зберіг нам билинні оповіді про подвиги Іллі Муромця, Мікули Селяниновича, про багатьох богатирів,легендарних і реальних захисників землі Руської. Князі ставили міста, походжали на сусідів: мечем підкорювали нові землі, тіуни вершили суд, дружина збирала данини. Русь поволі розширювалася, зміцнювалася і влаштовувалася.
"Хрещення Русі". Це вираз як би передбачає наявність у минулому одноразового події: швидкого і повсюдного прилучення до християнства всього народу, цілої країни - Київської Русі. Тим часом такої події вітчизняна історія не знає. Був тривалий, що розтягнувся на кілька століть процес введення християнства як державної релігії централізованої Київської держави. Офіційний початок цього процесу, поступово готувати всім попереднім розвитком давньоруського суспільства, поклав князь Володимир, що хрестив в 988 році тільки жителів своєї столиці, а в наступні роки - і населення ряду інших міст Київської Русі.
Прийняття християнства сприяло широкому поширенню на Русі грамотності, насолоди освіти, появі багатої, перекладеної з грецької мови літератури, виникнення власної російської літератури, розвитку церковного зодчества та іконопису. З'явилися з часів Володимира Святого і Ярослава Мудрого школи і бібліотеки стали найважливішим засобом поширення освіти на Русі.

. Безпосереднім наслідком хрещення Русі став розвиток живопису,іконопису, кам'яного і дерев'яного зодчества, церковної та світської літератури, системи освіти. Православ'я, залучивши Русь до давньої греко-римської та християнської традиції, стала водночас одним з факторів, що визначили особливості економічної, соціальної, політичної, релігійної,культурної, духовної історії нашої країни. З введенням християнства зміцнюються міжнародні зв'язки Київської Русі, вона рівноправним партнером входить до числа держав християнської Європи, починає широко черпати із загального для всієї Європи джерела культури: візантійського христианизированного спадщини Древньої Еллади і цивілізацій Сходу. На Русь приходить спільнослов'янська кирилична писемність- з літописного зерна Візантії в колі книжників київської митрополії виростає могутнє багатовікове дерево російського літописання. Тут витоки російської літератури, професійної архітектури, живопису, музичного мистецтва.

21 століття: дитина сім'

 
Літо… З настанням часу канікул, відпусток та відпочинку в Радянському сільському філіалі відбулося родинне свято до дня сім'ї для  організації спілкування дітей та батьків, проведена робота на допомогу укріпленню сім’ї.

 

 

Батьки і діти! Діти і батьки!
Нерозділиме і довічне коло.
Ми засіваємо житейське поле
І на день майбутній –  на віки"
Б. Олійник

З давніх-давен сім’я на Україні була завжди в пошані, тому що, саме тут проходить народження, становлення та формування світогляду людини. Більш того, саме сім’я є колискою величних почуттів – кохання, взаєморозуміння і відповідальності.

Сім’я – це школа людських взаємин, де діти з перших кроків свого життя засвоюють систему моральних цінностей, норми поведінки, культурні традиції народу. Найголовнішими і найближчими вихователями дитини є батьки, котрі повинні створити умови, за яких дитина мала б можливість зростати активною, життєрадісною, творчою особистістю, чемною і привітною, люблячою своїх рідних, свій край, мову. Саме батьки мусять змалечку прилучати дітей до традицій і звичаїв свого народу, вчити поваги до морально-естетичних цінностей українського народу.

 

 

 

 

 

 

 

Історія села

 Історичні відомості села Княжа Криниця

Крижопільського району. Вінницької області

Основні дані
Засноване 17 ст.
Населення 217 чол.
Сонячне -112 чол.
Красне -52чол.
Площа 1,339 км²
Поштовий індекс 24607
Телефонний код +380 04340

Географічні дані

Географічні координати 48°25′44″ пн. ш. 28°48′41″ сх. д
Середня висотанад рівнем моря 233 м
Відстань до районного центру 10 км

Село у давнину .

Село   Радянське   раніше називалося   Княжа – Криниця.      Воно    було розташоване на кордоні Ольгопільського повіту, на схилі двох горбів, довгою смугою в три версти.

У 1912 році цей населений пункт вже належав до Ямпільського повіту. Посередині села протікала невелика болотиста річечка, яка давала початок неглибокому ставку. Найближчий вокзал - Крижопіль - знаходився на відстані шести верст. У цілому місцевість була здорова і сприятлива для проживання. Грунт - суглинок, а Місцями - супісок. Раніше це поселення називалось Княжа Криниця. В історичних актах це згадується на початку XVIІ століття. Назва, можливо, пов'язана з князями Четвертинськими, яким належало в XVII -XVIII століттях село.   Стара церква побудована князем Четвертинським була уніатською, посвячена в честь Івана Богослова. Із акту благочинного Василя 1784 року видно, що тоді дворів було 70, прихожан що приходили на сповідь358, малолітніх 228. Всі жителі малороси, землероби. Жили за рахунок ткацтва, портнярства, столярства і рушникарства. Гірка доля зустріла переселенців. Примітивні знаряддя праці голод холод хвороби але народна воля перемогла. Поселення в цій мальовничій місцині назвали Княжа – Криниця це в 1746 році. Ця назва знаходилась і в заголовному листі метричних книг за 1747 рік. Згодом для скорочення село стали називати Княже.

           Церква була побудована в 1746 році з дозволу уніатського єпископа Афанасія Щептинського. В 1851 році на кошти прихожан храм був розширений, побудовано бокових приміщень для ризниці і церковних архівів, а також священик Іван Петрицький  / 1869 -1893 рр. /  побудував нову дзвіницю, почав будувати шкільне приміщення.

 На той час в селі було 70 дворів, прихожан - уніантів нараховувалось 358, малолітніх було 228. Отже, населення складало 586 чоловік. У Княжім проживало 1716 чоловік. Вони розділились порівну на 858 чоловіків та 858 жінок. За 117 років кількість мешканців села збільшилась на 1130 чоловік. Спостерігається помітне демографічне зростання. Але поруч із цим — хвороби. Помирали мешканці Княжого "від конвульсій, від старечого виснаження, від скарлатини, від грипу, від запалення легенів".

Так, дружина Петра Андрійовича Раснюка померла від запалення легенів у віці 27 років. Помирали люди в Княжому і "від пороку серця, сухот, запалення нирок, віспи (1348 р.), холери" Від скарлатини померла дочка Трифона Івановича Годованого, Дарія. їй було 11 років. А у п'ятнадцятилітньому віці від цієї ж хвороби помер його син, Стефан. Протягом вересня-жовтня ця родина втратила двох дітей.

У 1869 році через наші місця їхав журналіст "Новороссийских ведомостеи". Він писав: "Далі дорога йде через велике містечко Княже (нині Сонячне). Воно належить графу Грохольському Справа лежить Жабокрич.  Грунт тут глинистий,  не такий чорний,  як під Балтою долини переважно йдуть із півночі на південь. На півночі лежить Княжеполь, потім - станція Крижопіль і зліва Комаргород. Все це - маєтки - князів Четвертинських. Вони вражають живописністю місцевості так само як і своєю занедбаністю". Звідси можна зробити обережний висновок, що мешканцям Княжого (Княжполя) не повезло так як соколівчанам.

Легенди про походження назви села

Існує легенда про заснування Княжого. Перші поселенці (4 родини), родом із Західної України зупинились біля криниці в лісі і вирішили тут залишитись. Ліси тоді були гарні. "Ще перед станцією Вапнярка починається абсолютно лісиста місцевість

Тут росте не тільки дуб. але зустрічається і чорний (грабовий) ліс, В перелісках зустрічається явір, берест, липа", а оскільки криниця знаходилась на землях, які належали князю Стефану - Феліціану Четвертинському, то й назвали нове поселення Княжа Криниця.

Існує ще одна легенда про заснування села. Вона подібна до першої, але є і різниця. Засновано село графом Потоцьким. Дана місцевість була покрита лісом. Серед лісу була галявина, на якій цілющою водою било джерело. Навколо джерела утворилося не­велике дзеркальне озеро. Це місце зараз називають біля Гавуської.  Сюди часто приїздив пан Потоцький зі своєю дружиною на відпочинок. Це місце було настільки привабливим, що магнат вирішив побудувати будинок, який би охороняла прислуга. Для неї було побудовано ще кілька будинків. На честь княгині село назвали Княжне. Отже, перша легенда про походження села більш реалістична, а друга - більш романтична. На нашу думку, вона невірна в тому, що поєднує заснування Княжого з Потоцьким, хоча б тому, що Потоцький був графом, а не князем. 

Перша легенда цікава тим, що вона показує колонізацію нашого краю вихідцями з Західної України. Аналіз  прізвищ мешканців села  показує, що така колонізація була. Про це свідчать прізвища Бойко, Бурдєйний, Борейко, Бурякович. Прізвище Самборський і свідчить про те, що перший його носій був Із міста Самбора (нині Львівської області). Прізвище Годований вперше згадується в Йосифінській метриці за 1787 рік. Йосип II (4780- 1790) імператор Австрійської імперії) Потім Із Львівських Карпат носії цього прізвища прийшли на Брацлавщину в село Княжне.

Приходили сюди і жителі: сусідніх районів. Про це свідчить прізвище Шаргородський. Про посадництво на цих землях говорить прізвище Осадчук. В ролі твірних основ прізвища Павлишин виступило прізвисько жінки на - иха. за її чоловіком (Павлиха - "дружина Павла"). Зустрічаються в Княжій Криниці і відіменні прізвища, утворені за допомогою патронімічних суфіксів -юк. (Гаврилюк, Костюк, Микитюк). Відображено в прізвищах  і рід діяльності, в тому числі й професія: Бондарчук, Коваль, Лановий, Пивовар, Трачук, Фурман.

У XIX столітті село перейшло у володіння пана Грохольського. На місці теперішнього парку був побудований маєток зі всіма господарськими будівлями. Площа садиби займала близько двох гектарів і була обнесена високим муром із вхідними брамами, а з одного боку був гарний ставок. У цей період Грохольським був побудований спиртовий завод.

В лісах на околиці села побував великий російський поет О. Пушкін. Існує  легенда що у 1821 році перебуваючи у друзів декабристів  він був запрошений на полювання до Антополя, захопившись полюванням поет непомітно відстав від мисливців і заблукав. Він вийшов на лісовий кордон дачі « Дуби Перловських», лісник спершу прийняв Пушкіна за цигана однак у розмові, про пригоду, запросив до себе де і дізнався про прикру помилку, а наступного дня відвіз до маєтку / спогади старожилів/.

Село до революції.

У 1861 році в Російській Імперії було ліквідовано кріпосне право. Селянам було дозволено продавати й купувати землю.

У зв'язку з цим викликає інтерес "Купча кріпость" за  1876 рік. Селянин-власник Ісидор Петров продав половину свого наділу, тобто 2 десятини' 123 сажені "Якову Иванову Крохмалюку, крастьянину-собственнику. селение". За землю заплатив Яків сто карбованців сріблом. Чого були варті ці 100 карбованців? Селянська родина за рік могла виростити і продати бичка за 6 карбованців, 14 овець - за 6крб. і кабана - за 10 карбованців, шерсті з 10 овець - за 4 карбованці, 5 гусей -за   1,50   карбованця,   5   качок   -1    карбованець,    10   курей 1карбованець.   Таким   чином,   річний   дохід   родини   нараховувала близько 45 карбованців.

Проте видатки були не меншими. Податок-15 карбованці, кожухи і півшубки - 6 карбованців, чоботи - 4 карбованці, шапки - 50 копійок, за сіль платили 2 карбованці на рік, за віз і колеса - 1,50 карбованця, за плуг - 50 копійок, за лопату -10 копійок ,за 2 коси -60 копійок, за відро горілки - 3 крб.

Після реформи 1861 року селяни ще довго платили викупи за землю. Платив їх і Яків Крохмапюк. Зберігся документ, виданий сільським старостою Павлом Куликом, де вказано, що за "вторую половину 1876 года уплачено викупних платежей 2 рубля 20 копеек, мирского сбора - 3 рубля". Отже, за рік Крохмалюк змушений був платити суму, еквівалентну вартості трьох овець.

Тому не дивно, що мешканці Княжого займались ще додатковими промислами - ткацтвом, столярною справою, кушнірством і шевством. Більш бідні селяни йшли на заробітки в економію чи на залізницю.

Хоча школа в Княжому існувала з 1860 року, проте рівень неграмотних був досить високий. У вищезгаданій "Купчій кріпості" за неграмотного Ісидора Петрова "по личной єго просьбе" розписався виконуючий обов'язки псаломщика Василь Левицький. Свідками купівлі-продажу були селяни-власники Антон Гончар, Олексій Самборський, Василь Гаврилюк, Юстин Крохмалюк, Микита Андрусяк. І за них, неграмотних, розписався також Василь Левицький.

Село Княже зростало. В передреволюційні часи воно нараховувало до 550 дворів. Без контакту із зовнішнім світом село існувати не могло і у велику Російську Імперію село посилало своїх шевців гончарів, ткачів, солдат. Приходили і сюди люди  з інших регіонів Так, в 1912 . році     Княжому     зареєстровано     солдата     Гната     Андрійовича Шаповала, з села Колозуби, Романської волості. Коло мінського повіту, Волинської губернії, селянина м. Кодня, Житомирського повіту, Волинської губернії, Григорія Ольшевського. Проживали тут і мешканці сусідніх повітів, наприклад, Григорій Ніколаєнко з села Шпиків .(нині Шаргородський район).

           В селі був спиртовий  завод , що працював по переробці с/г культур на спирт який возили в Тиманівку для подальшої переробки.

Революція і громадянська війна.

За період 1917-1920 рр. про Княже є два свідчення. Перше - нарівні переказу. У 1918 році в село вступили білокозаки. Один із солдатів хотів набрати спирту, але було вже темно. Він запалив сірник,   від   чого   загорівся   спиртзавод   І   повністю   згорів.   Друге свідчення - документ 'Резолюция, винесенная на

волостном   сходе".   Дозволимо   собі   зацитувати   повністю.   «Ми,крестьяне, заслушав доклади тов. Цимара й Гальперина о тєкущем моменте й международном положении, ясно понимаем всю подлую политику мировой буржуазии, пытающихся обмануть нас, крестьян и робочих.   Ми   заявляєм   о   полной   своїй   готовності   поддержать Красную армию всеми силами, имеющимися в нашем распоряжениидля того,  чтобы добить  польскую  шляхту  й  панщину,   и зажить мирной жизнью. Да здравствует Красная армия. Да здравствует союз крестьян и рабочих Польши с крестьянами и рабочими России и Украини. Через трупи польских панов к обьединению.

Председатель     (нерозбірливо),     секретар     (Ковбасюк)     прийнята єдиногласно. 1 агуста 1920 г. Резолюція в Княжому була написана в час, коли Червона армія вступила на територію Польщі. Цікаво, що написана вона на чистому бланку "Опис коня". Тут є графи «Назва коня", "Стать", "Зріст", "Масть" тощо. Все на польській мові. Мабуть ,ще недавно стояли в Княжому,  улани.

Радянська влада на селі.

.            На 10 вересня 1924 року у тепер вже перейменованому новою владою селі Радянське/1923 рік/ проживало 2450 осіб, з них 405 євреїв, решта українці У зв'язку з тим що пройшла революція створилась Радянська влада. У селі було три колгоспи «Інтернаціонал», «Шевченка», «Нове життя». Потім згодом ці три колгоспи об'єднались в один колгосп під назвою «Нове життя».

Перший ТОЗ « Нове життя» зареєстровано 3 березня 1924 року, сюди увійшли 53 чоловіки. Мали вони пару коней, три корови і свиноматку з приплодом.

          Перший ТОЗ проіснував 3 роки і був перейменований в СОЗ – спільний обробіток землі, що проіснував до 1929 року. Коли почалася загальна колективізація на території села організовано було 3 колгоспи, а саме « Нове життя», « ім. Шевченка» та « Інтернаціонал».

У 1921  році тут було організовано СОЗ "Нове життя". За    всіма показниками він був одним із кращих у районі, почали будувати сільський клуб. До цього осередком культури була маленька хата – читальня яка була розміщена в одному приміщенні з школою та сільською радою. Коли закінчилось будівництво клубу, виділили маленьку кімнатку й для бібліотеки, як згадують старожили, бібліотекаря звали Марія Іванівна, а книг було дуже мало – всього два стелажі.

Очолював СОЗ Перенчук Євграф Терентійович, який народився 23 грудня 1899 року в Княжому. Він закінчив церковно - приходську школу, потім — агрошколу. В 1933 році його обирають головою Крижопільського райвиконкому.

       Село могло пишатися своїми здобутками так в 1935 році на другий з’їзд колгоспників був посланий делегатом в Москву Круць Роман.

       На місці попівського будинку відкрито школу, побудовано магазин.

       Під час голодомору в 1932-33рр. в селі, за згадками старожилів від голоду померла одна жінка.

В 1937 році Перенчука обирають депутатом Верховної Ради РСР Під час війни він займався підпільною роботою був важко контужений і 17 місяців лікувався в госпіталі.

Велика Вітчизняна війна.

В 1944 році Є. Т. Перєнчук разом з Червоною армією повернувся в Крижопіль. У 1941 році почали будувати сільський клуб і закінчили його будувати після війни. У цій страшній війні загинуло наших односельців 216, а пішло на захист 436. В 50-х роках працював керуючим заготконторою, а з 1956 року був  пенсіонером союзного значення і працював головою селищної ради смт Крижополя.

Під час окупації німці розстріляли сільського голову Є. Крохмалюка. В роки війни загинув 221 односельчанин. Серед них - Бернадський Михайло Мойсейович, 26 років, Борденюк Тимофій Захарович, 29 років, молодший лейтенант, Вольський Василь Іванович, 23 роки, старший лейтенант, Горобець Іван Романович, 40 років, лейтенант, Зелений Тодор Павлович 22роки, старший лейтенант, Гаврилюк Андрій Оверкович, 24 роки, лейтенант, Раснюк Михайло Степанович, 26 років лейтенант, Самборський Василь Флорович, 27 років, гвардії лейтенант Чорний Ілько Давидович, 28 років, лейтенант, Ярцун Єремія Ксенофонтович , 47 років, капітан добровільно пішов на фронт, Задорожнюк Пилип Сильвестрович. Кріпчак Гаврило Микитович, Борейко Юдим Павлович (померли в полоні). На фронті воювали п ять братів Годованих - Дем'ян, Лукаш, Федір, Петро, Іван. У боротьбі з фашизмом своє життя віддали брати Микитюки - Мина Йосипович. 47 років. Юхим Йосипович 40 років, Микита Йосипович, 35 років, Сергій Йосипович жителі села Радянського визволяли від гітлерівців Австрію, Угорщину, Німечинну, Східну Прусію, Румію, Польшу, Естонію, Чехословаччину, Молдову, захищали Москву, Білорусь, Сталінград, брали участь у війні з Японією. Гідною свого батька була жінка - фронтовичка Ярцун Наталія Єреміївна.

Спогади про Велику Вітчизняну війну.

Про роки Великої Вітчизняної Війни згадує жителька села Радянське: Бурденюк Юстина Ісаківна, 1921 року народження.

     Про прихід німців люди здогадалися ще напередодні – почули як бомблять залізничну станцію Вапнярка. Німці ж в село ввійшли ввечері. Наша родина: я з малою дитиною, молодша сестра та бабуся ( мати померла, а батько пішов на фронт) переховували трьох солдатів, які відстали від нашого війська, тому дуже злякалися що німці прийдуть на подвір’я та до хати, а вони на сусідньому городі розклали п’ять кухонь – десь в селі забрали порося, зарізали та готували його, поки чекали свіжину дехто з них вирішили перекусити в нашій хаті – зачинена хата перешкодою не стала – вибили вікна й зайшли, сіли за стіл розклали наїдки, як зараз пам’ятаю, повний стіл консервів, коли ж поїли їм дуже сподобалась молодша сестра, взяли її на руки, носили по хаті, а я злякавшись, що заберуть з собою спитала в перекладача який з ними був що з нами буде, він пояснив що німці скоро підуть і нікого з собою не заберуть. Так і сталося, вже на світанку німці зібралися і вийшли з села, залишивши тільки полонених, що привели з собою, зачинивши їх в пожарці що була на тому місці де зараз пам’ятник загиблим в роки ВВВ. Люди, хто міг, носили їм їсти, я й сама варила відро кулішу, носила та ділила кружечкою  щоб вистачило всім. А потім не знаю хто але розбили замок та випустили полонених. Незабаром до села ввійшли румуни, було вже не так страшно та тільки до тієї пори поки чи то за визволених солдатів – полонених, чи за те що були в комуністичній партії  за доносом старости був вбитий голова колгоспу Євтроп Крохмалюк, прямо на полі коли той жав пшеницю, вивели на поле  для розстрілу й голову сільської ради Катерину Гаврилюк та люди заступились і не дали її вбити, Віктор Капустян та Йосип Перенчук втікли до лісу. Я й сама три тижні сиділа в яру бо переказали що Тимофій Андрусь видав усіх комсомольців, а я була комсомолкою тому й ховалася, щоб не вбили, а бабуся мені їсти носили.

          Румуни  їздили по селу на конях та забирали харчі в людей, що в кого було перевагу надавали м’ясу, а в нас в ямі було сховане порося, Слава Богу не знайшли, то ми його вночі в сінях зарізали і склали під ліжко бабуні, а її перев’язали наче вона хворіє на тиф, румуни й боялися там шукати, так ми й мали що їсти. Вже коли війна мала закінчуватись харчів по хатах ставало все менше, тому люди їздили на Західну Україну, міняли хто що мав на їжу. В товарних вагонах з вугіллям було дуже холодно та ще й намагались на станціях, де поїзди притишували хід, заскочити та викрасти харчі. Так у Вери Словянихи забрали торбу та зіштовхнули її з поїзду і їй відрізало руку. Я теж їздила і міняла, наприклад за хустку – хлібеня, за пілку – півтора пуда жита, та й у мене крали. Коли ж батько повернувся з війни, поїхали разом, за батькового кожуха виміняли три пуди картоплі. З батьком благополучно довезли до Вапнярки де два пуди продали, а пуд привезли додому, так і жили трохи впроголодь.

       Коли війна закінчилась їсти стало зовсім нічого, голодували люди, сапаючи буряки на колгоспному полі люди їли його, та так щоб ніхто не бачив бо за те карали, а ще пекли млинці з жолуддя та з колгоспних кагат крали гнилі бараболі та якось вижили. Тож не приведи Господи, щоб ще хтось таке пережив

ВОСПОМИНАНИЯ О ВЕЛИКОЙ ОТЕЧЕСТВЕННОЙ ВОЙНЕ

1941-1945 г.г. к 60- летию окончания ВОВ. КОСТЮК (КРОХМАЛЮК) ЛЮБОВИ АЛЕКСАНДРОВНЕ,

1917 Г. РОЖДЕНИЯ, ВЕТЕРАНА ТРУДА

В ноябре 19941 года я работала в подпольной организации на станциях Усатово, Раздельная и др. Мы оказывали помощь советским солдатам, попавшим в румунский плен.

На ст. Раздельной меня арестовали румьшские оккупанты и повели тс немецкому коменданту. Комендант дал приказ задержать меня и я была задержана с 28.11.41 г. по 1.12.41 г. Немецкий комендант допрашивал меня лично. После моего обьяснения, что я следую до ст. Крыжополь в село Радянське к своей маме и ребенку, комендант потребовал от меня представить документ. Я показала ордер на квартиру в г.Одессе. На обратной стороне ордера комендант написал пропуск на беспрепятственное прохождение и меня отпустили.

8.12.41 г. я пришла в с.Радянське, гду работала в колхозе «Нове життя» 28.09.43 г. я находилась на ст.Крыжополь. В тот же день бьши арестован члени подпольной организации из села Радянське, ст.Крыжополь и из лесни-ческого хозяйства. Из с.Радянське бьши арестованы:

Жилка      Пантелеймон Алексеевич

Зьомко      Йван
Перенчук   Макар
Гончар      Демьян
Крохмалюк Митрофан
Гаврилюк    Овертий
Из Крьіжополя:
Гончар        Николай
Липовецкий Давид
Солодкий - (сын начальника милиции)
Толубинский Анатолий Лесничество:
Сула Андрей
Ливицкий

Я оказывала помощь зтим арестованньїм продуктами, медикаментами и подсовьівала им под двери газетьі и листовки.

На ст.Крыжополь был буфет, где работал Кравец Павел. Зтот буфет на Ул.Ленина посещали жители города и полицаи с оккупантами. От них Кравец и узнавал ииформацию о дежурстве полицаев в тюрьме и больнице, где лежали тяжело избитые арестованные.

Павел Кравец подкупал румыеских полицаев, чтобы меня пропускали Беспрепятственно в тюрьму и больницу к закшоченньым и я оказывала им помощь. С 10.01.44 г. заключенных перевели со ст.Крыжополь в город Ямполь. Я последовала за ними. При отступлении немецких войск поступил приказ от коменданта ст.Крыжополь взорвать тюрьму в г.Ямполь. Приказ должен бьыть выполнен П.ОЗ.4 г. Нужно было предупредить об зтом и заключеннь їх и партизан. Кравец договорился с румьшским офицером о том, чтобы я, Костюк Л.А. и Гончар Зина последовали вместе с ним в .Ямполь под предлогом, что мы отступаем вместе с немцами. Перед ст.Вапнярка нас остановили партизаны, я вышла из машины, обьяснила им, кто я и что за люди сидят в машине. После того, как я сказала, что еду в г.Ямполь с донесением к заключеньх о том, что их должны взорвать вместе с тюрьмой, нас отпустили. Предупредив, что нас еще раз остановят партизаны за ст.Вапнярка и чтобы я рассказала им то же самое.

За ст. Вапнярка нас действительно остановили партизаны. Меня и Зину Гончар отпустили, а машину с водителем и офицером, который вез приказ о взрыве, задержали. Таким образом партизаны не допустили взрыв тюрьмы с заключенными, а ы4.03.44 г. партизан освободили из тюрьмы всех заключень их.

1.03.2ОО4
КОСТЮК (КРОХМАЛЮК) ЛЮБОВЬ АЛЕКСАНДРОВНА, 1917г. р.
г.Одесса
ул.З Пригородная,14
Малиновского района
Воспоминания о великой Отечественной войне 1941 - 1945г.г.

К 60-летию окончания ВЕЛИКОЙ ОТЕЧЕСТВЕННОЙ ВОЙНЫ КОСТЮК(КРОХМАЛЮК) ЛЮБОВИ АЛЕКСАНДРОВНЫ 1917 г рождения, ветерана труда и ВОВ.

22   июня 1941 г фашистскими захватчиками была сброшена бомба в районе ул. Франца Меринга ( угол улицы Л. Толстого ).

Я   в   то   время  жила   на   улице   Фр.   Меринга ,  № 57   и   мы   вместе  с жильцами домов № 57 и № 59 пошли  к месту падения бомбы для спасения людей. Из дома № 57 были Файб Шура, Маламед Клара и я, из дома № 59 жильцы Унгурян и Кагарлицкий. Пришли также студенты Университета им. Мечникова: Шилин П.И, Савченко Степан и др. Спасли гражданок Сару и Галину, которые оказались под лестницей в развалинах. 23    июня 1941 г я явилась в Райком комсомола Ворошиловского района г Одессы, откуда меня вместе с другими товарищами направили на возведение баррикад   в   районе   Пересыпского   моста ,   затем   на   Крекинг - завод   и   к Кирпичному заводу копать траншеи, а после были направлены в с. Усатово и Дальник, также копали там траншеи.

На Кирпичном заводе проживала семья рабочего Бурденюка Ивана : жена Калина , дочь Анна и внучка Женя . Я попросила Калину и ее дочь , чтобы в их квартире с моим участием оказать помощь воинам передовой линии, которые прибывали на отдых к общежитию Кирпичного завода Мы им стирали бельё , если бельё невозможно было стирать , то гладили железными утюгами для уничтожения кровососущих насекомых, оказывали помощь легко раненым . Собирали для них в степи овощи , в садах фрукты и другое для нужд солдат. Запомнились солдаты : Самборскнй Сильвестр, Лановой Михаил, других фамилий не помню.

Когда немецко - румынские оккупанты заняли Одессу я встретилась со студентом Университета Шилиным Петром Ивановичем, который был оставлен по брони . Он организовал партизанский отряд , собирались у меня на квартире на ул. Франца Меринга , 57.

18 октября 1941 г меня предупредил наш дворник Мельник П.: " Жите­ли говорят, что у тебя собирается подозрительная молодёжь..." и т.п. Я предупредила Шилина об этом.

24 октября 1941 г. ко мне в квартиру пришёл мальчик из дома № 59 сын Унгуряна, и сказал, что меня вызывает управляющий домами Шабаши. Я пошла . Выйдя со двора я увидела большую колонну заложников на ул. Фр .Меринга . Меня сразу же немецкий солдат толкнул автоматом в эту колонну. Здесь же стоял немецкий переводчик - немец, жилец дома № 59 по имени Дима . Я попросила его отпустить меня . В ответ он сказал с насмешкой: „ Иди, иди. Сегодня день „ Мюда ".

Из нашего дома № 57 в этой же колонне были Файб Шура , Маламед Клара, из дома № 59 - Унгурян, Кагарлицкий. Колонну с заложниками повели на площадь Мира по ул . Толстого , через Соборную площадь , ул.РЛюксембург. Все тротуары были заполнены зрителями и родственниками заложников, люди горько плакали и кричали.

На площади   Мира с правой стороны я увидела виселицы, на которых висели  люди .  Нашу   колонну  напротив  этих   виселиц   остановили   и   стали загонять  заложников  во двор дома  по левой  стороне  проспекта  Мира .  На тротуаре стояла толпа людей, наблюдавших за всем этим. Рядом со мной оказался солдат - румын из охраны. Я со слезами сказала ему : „ У меня дома маленький ребёнок " и он вытолкнул меня го колонны в толпу на тротуаре, а люди помогли мне убежать. До вечера я пряталась в парке Шевченко в кустах, а когда стемнело пошла к своему дому на ул. Фр. Меринга . Возле дома № 59 убирала улицу дворничка Шура. Увидев меня она закричала : „ А соседи сказали, что тебя повесили ! " Без сил я вошла во двор и села на скамейку. Ко мне вышли соседки Вера Ильинична и Мария Ивановна дали воды , поесть и чтобы успокоить меня подарили мне иконку и молитвенник . А соседка Клава Стойкова позвала к себе и прятала у себя в квартире за придвинутым к стене шкафом.

От пережитого шока у меня выпали все волосы. Через   несколько  дней ,   когда   я   немного   пришла   в   себя ,   Клава   со   своей подругой Тамарой помогли мне устроиться домработницей к женщине по имени Вера , на Соборной площади, дом № 2.

По    соседству    проживал    румынский    офицер ,    работавший    в    полиции Ворошиловского района. По просьбе Клавы, якобы для неё, но фактически на мою фамилию этот офицер выписал ордер на пустовавшую комнату. Этот ордер сохранился у меня до сих пор. На нём написано :

Муниципалитет      гор.      Одессы  ,   районное   жилищное      управление Спиридоновская ул . № 5 24/11-1941 г.

ОРДЕР № 268

Гражданке Крохмалюк Л.А. разрешается вселение в дом № 57 по улице Нежинской в кв .Л» 13 и занять одну комнату , принадлежащую эвакуированным.

Зав . районным жилищным управлением . Подпись и печать. "

Я так подробно пишу об этом потому, что этот ордер в декабре спас мне жизнь и много раз выручал до самого конца войны. Но это уже другой случай . На обратной стороне этого ордера немецкий комендант на ст. Раздельная , в декабре 1941 г. написал мне по - немецки пропуск на беспрепятственное прохождение в с Радянське, где жили моя мать с моей дочерью . Поскольку румыны не умели читать по - немецки , то этим пропуском я пользовалась до окончания войны, будучи подпольщицей.

24 января 1942 г. Шилин Пётр Иванович дал мне поручение : пойти на ул. Ленина 88 кв 6 , где проживала одна старушка, и отнести пакет, он предупредил, что я должна быть там не позже 6-ти часов утра.

Поскольку в городе действовал комендантский час, я с вечера пошла на ж.д. вокзал , который был разрушен , н просидела в развалинах до утра . Около 6-ти часов подошла ко мне неизвестная мне девушка , которая назвала меня по имени - Люба, а сама представилась Аней. Она мне сказала : „ Пошли скорее в дом № 88 по ул . Ленина ." Я с пакетом ,спрятанным за пазухой , тем, который дал мне Шилин П.И. пошла с этой Аней к указанному дому. Там на улице лежал убитый немецкий офицер, мы вошли во двор дома № 88 и пошли к этой старушке . Я шла первой , Аня за мной . Как только мы вошли в квартиру вслед за нами ворвались 2 немецких солдата с автоматами и переводчик. Аня успела выбежать, а меня задержали и вытолкнули на улицу, где уже стояла грузовая машина с людьми , которых арестовали , меня втолкнули в эту машину последней , и машина поехала. Нас везли по Черноморской дороге. У ст. Одесса - Малая машина остановилась для пропуска встречных машин . Из кабины нашей машины вышел немецкий переводчик , чтобы поговорить с немецкими солдатами ,охранявшими арестованных . Переводчик меня увидел и узнал . Незадолго до этих событий он пришёл в мою комнату вместе с немецким солдатом , велел мне уйти и не приходить , пока мне не разрешат. Позже я узнала , что в это время на нашем этаже скрывались бандиты и из моей комнаты переводчик и солдат следили за ними , а потом всю банду арестовали.

Узнав меня, переводчик громко сказал мне : „ Слезай с машины и будь во-время в указанном месте ." Я выпрыгнула из машины , когда машина уже тронулась , упала на мостовую и сильно разбилась , появились сильные кровотечения из носа и головы . В шоковом состоянии я побрела мимо „Чумки" на улицу Михайловскую, дом 21 , где жила жена Шилнна - Ольга и её сестра Ефима . Там я лежала тяжело больная без надежды на выздоровление. Но эти 2 женщины ухаживали за мной , и я выздоровела и продолжала заниматься подпольной работой.

15 апреля 1945 г. я пошла на Кирпичный заводов общежитие к семье Бурденюка , чтобы отблагодарить их за то , что они дали мне возможность скрыться у них после ареста . Когда я пришла , то увидела , что их квартира пустая , соседи рассказали , что Калину Ивановну и её внучку Женю расстреляли оккупанты во время отступления и зарыли их там же , на Кирпичном заводе.

Это моё краткое воспоминание о некоторых эпизодах ВОВ .

Товарищ Шнлин является партизаном Одессы, за что имел правительственные награды . Я к нему обращалась с вопросом : „ Почему меня нет в списках подпольной организации партизан , ведь я выполняла ответственные поручения лично от Вас ? "

В ответ   он мне сказал , что я являюсь дочерью репрессированного в 1937 г. отца и поэтому не внесена в списки партизан .

1. 03 . 2004 г.

Костюк ( Крохмалюк ) Любовь Александровна , 1917 г.рождения

Г. Одесса

Ул . 3-я Пригородная , 14 Малиновского   района.

Згадує працівник тилу

Надія Оверківна Мель­ник народилася в селі Ра­дянському Крижопільського району у 1928 році, в родині комуністів. Дитинс­тво припало на важкі роки індустріалізації та колекти­візації" Зазнала жахіть го­лодомору тридцятих.

Коли почалася Велика Вітчизняна війна, Надія Оверківна закінчила шість класів. При окупації села у школу не ходила, а коли звільнили село від фаши­стських зайд, то сьомий клас закінчила в селі Ра­дянському.

У 1945 році поступила на навчання в Тульчинсь­ке педагогічне училище. Після його успішного закін­чення була направлена в Ізмаїльську область, у Татарбунарський район. Працювапа у дитячому будинку села Бєлолєсьє.

Згодом у 1949 році була і  направлена у Куничанську школу, де протрудилася  усе своє свідоме життя, аж до виходу на заслужений| відпочинок. Вивела у широкий світ життя, дала путівку а самостійний світ неодній сотні куничанських  юнаків та дівчат. Дуже любила свою нелегку та неспокійну професію. Вона нею жила, живе і досі.

Про своє життя згадує ось так:

- Наша сім'я склада­лася з шести чоловік: я, троє братів, батько та мати. До війни мама була головою сільської ради (1936 - 40 рр.) і все, що діялося на селі, мати зна­ла.

Під час війни головував Крохмалюк, його вбили на полі. Після звільнення села, його останки захоронили на території колгоспу, У садку.

Зігнавши усе село і по­ставивши людей на коліна, почали німці на чолі зі старостою допитувати про комуністів, адже в селі знали, що мама була ко­муністкою. Люди ствер­джували, що мама Марія працювала в дитячому садку і няньчила дітей. Ге­стапівці не вгамувалися. Вони взяли їхню сім'ю в заручники, вели спостере­ження за будинком, запе­внили, якщо щось тра­питься, то сім'ю зітруть з лиця землі.

Батько був по броні залізничником, комуніст, і його теж арештували.            

Найстарший брат Андрій служив у м. Вінниці     лейтенантом, Петро - середущий – прикордонником, а менший Микола пішов на фронт.

Після поранення узим­ку 1944 р. Микола повер­тається додому, але злі язики доносять старості. На щастя він не був удо­ма, а переховувався в ски­ртах на полі. Його товари­ші були меншими за віком і їх не брали на фронт. Коли радянська армія від­ступила, то зброю залиши­ла на старому сільському кладовищі. У Крижополі на той час діяло підпілля. І сільські хлопчаки (Гончар, Гаврилюк, Білик) вночі на велосипедах переправляли зброю у Крижопіль. Микола теж був підпільни­ком. Зрадник підпілля ви­дав і почались арешти. Приїхали і за Миколою, але його не було вдома. Румуни забирають батька. Побили так, що в резуль­таті підкинулась гангрена з кінцівок пальців, їх понівечили дверима. Бать­ко нічого не сказав. Згодом його відправили в лікарню.

Мати, продавши тели­цю, підплачує лікареві і сама вночі, щоб ніхто не бачив, робить примочки, рятує батька від смерті. А я залишалася сама вночі вдома, всі боялися мене брати на ніч, бо за хатою велося спостереження. Усе вистежували, чи не прийде Микола додому, а якщо прийде, то тому, хто побачить його і донесе в поліцію, обіцяли дати дві тонни пшениці. Але в цей час уночі приходив лісник і я сповіщала йому про хлопців, призначала зу­стрічі для того, щоб пере­давати зброю для партиза­нів, які були у лісі. Як я го­ворила, Микола перехову­вався у скиртах. Я, йдучи ніби за соломою, носила йому їсти і розповідала про всі новини.

Коли звільнили Крижопіль, а це було у вівторок, мама забирає тата з ліка­рні додому.

Брат Андрій пропав на війні безвісти, а на брата Петра прийшла похоронка. Я пам'ятаю слова матері, коли відправляла Андрія на фронт: „Синку, ти пер­ший підеш воювати, бо ти лейтенант". На що він від­повів: „Я піду, але не зда­мся ворогу, одна куля у ворога, а друга - у мене".

Нарис про братів Пет­ра, Андрія, Миколу опуб­лікований у газеті „Подолія" (26.06 2004 р.) „Ой вій­на, війна, що ти наробила", за що автор, донька Світ­лана Чепіль, одержала в Києві винагороду.

Післявоєнні роки. Відбудова.

Недостатність техніки та робочої сили в після воєнні роки не давали розмаху у с/г досягненнях. З метою раціонального використання техніки господарство « Нове життя»  приєднано до колгоспу села Голубече , але таке маленьке село не могло конкурувати з таким великим господарством. Ще в 1949 році в селі Радянському закінчили будівництво сільського клубу.

 Молодь що йшла вчитись до міста у вищі навчальні заклади не поверталась назад до села. Село занепало.

       В 1986 році Радянське стало самостійно господарювати, створили колгосп « Більшовик».

Село за часів незалежності.

Та зміни що відбулись в країні /1991 рік/ вплинули і на життя такого маленького села. Колгосп розпався, а у новоствореному господарстві керівники що часто змінювались так і не змогли навести лад, поля заросли бур’яном, ферми стали порожніми, гірко було дивитись на нікому не потрібну землю.

З 2011 рік господарює на полях  у нас  господарює фермер Гжебінський Ю. В. який небайдужий і до історичного минулого села - так разом з Василишиним В./ фермер з Сонячного/  допомагають підремонтувати стару церкву що є однією з найстаріших в районі.

Видатні особистості  села.

 

ДВІЧІ ГЕОРГІЄВСЬКИЙ КАВАЛЕР З КНЯЖОЇ КРИНИЦІ. 1916 .

Микола Якович Крохмалюк народився в селі Княже, яке належало до Подільської губернії Ямпільського повіту, Тиманівської волості. Прізвище Крохмалюк фіксується в багатьох документах XIX століття. Це — «Исповедальнье ведомос-ти по церквям Ямпольського уезда за 1859 год», «Метрическая книга регистрации ак-тов о рождении и браке по церкви с. Княже Ямпольського уезда за 1912 год», «Купчая крепость за 1876 год». Виховувався Микола Крохмалюк в працьовитій селянській родині, де знали ціну копійки. Виріс він міцним, гарним хлопцем, і коли пішов у армію (як тоді казали, в «москалі»), там його помітили. Миколу Крохмалюка було зараховано в елітний лейб-гвардії Кінно-Гренадерський полк. Гренадери з'явились в Росії за Петра Першого. Це були сильні, мужні солдати, озброєні гранатами (гренадами), звідки й назва. Потім гренадери сіли на коней. Лейб-гвардії Кінно-Гренадерський полк було сформовано з Сумського, Ізюмського, Охтирського і Маріупольського гусарських полків, які дали на його формування по 2 ескадрони. З десяти гвардійських полків, які були на той час в Російській імперії, в трьох полках служили переважно українці. До них відносився і Кінно-Гренадерський. Новобранець Крохмалюк пройшов курс навчання, куди входили артилерійська стрільба, орієнтування на місцевості, подолання перешкод на коні, джигітовка, ряд теоретичних дисциплін. Росія невпинно дрейфувала до Першої світової війни і тому підготовка в полку була серйозна. В «Свидетельстве», виданому ря­довому лейб-гвардії Кінно-Гренадерського полку Миколі Крохма-люку, було сказано, що «він успішно закінчив курс навчальної ко­манди. Поведінки був хорошої».

У грудні 1909 ми бачимо Миколу Яковича вже унтер-офіцером третього ескадрону, тобто представником молодшого командного скла­ду царської армії. Командир ескадрону, ротмістр Шульц, даючи йому                                характеристику (атестат), писав: характеристику (атестат), писав: «Відзначився чесністю, хорошою по­ведінкою, до служби відносився старанно, був відмінним кавалеристом». Крім того, Крохмалюк любив музику. Він отримав від диригента хору, теж українця, Рибалка, «Удостове-рение», що він протягом чотирьох років співав в церковному хорі.

В 1914 році в житті М.Я.Крохмалюка сталось дві великі події. На­родилась дочка і почалась Перша світова війна. Пам'ятаєте фразу рот містра Шульца? Ротмістр слів на вітер не кидав. На цій війні Крохма-люка нагородили двома Георгіевськими хрестами. Військовий орден в пам'ять святого великомученика і побідоносця Георгія було впроваджено імператрицею Катериною II 26 листопада 1769 року. Орден мав4 ступені. За всю історію Росії повних кавалерів ордена св. Георгія були тільки 4 чоловіки. Для нагородження рядових та унтер-офіцерів в 1807 році було введено «Знак отличия Воєнного ордена», який з 1856 року почав мати 4 ступені. З 1913 року ці знаки нази­вали хрестами. Давались вони за «про-явленньїе в военное время подвиги му-жества и храбрости». В жовтні 1916 року приймається рішення про заміну золота і срібла недорогоцінними металами. М. Я. Крохмалюк був нагороджений хрестами 4-го ступеня, в Першу світову війну було нагороджено 1 мільйон солдат.

Тоді говорили: «Или грудь в крес-тах, или голова в кустах». М.Я. Крохмалюк прийшов в рідне село з двома хрестами. В 1933 році, щоб врятувати сім'ю від голодної смерті, він обміняв їх

на їжу. Нелегке життя прожила ця людина, але було воно чесним і достойним.

Син Миколи Яковича Іван Миколайович захищав Батьківщину в 1941-1945 роках. Був поранений. Невістка Миколи Яковича Фросина Гордіївна все життя віддала школі. Із вдячністю згадують її сотні вихованців. Внук М.Я.Крохмалюка, Валерій, закінчив Одеське вище інженерно-морське училище та економічний інститут в Києві. Правнук його також хоче бути корисним для України.

  ШОЛОМ-АЛЕЙХЕМ ІЗ... КНЯЖОГО

Чому я порівнюю нашого земляка, єврейського письменника Моше Глазера з видатним єврейським письменником Шоломом-Алей-хемом? І той, і другий народились в Україні, але померли в США. І той, і другий любили і описували бідних «маленьких людей», які незважаючи на важке, злиденне життя, оптимістично дивляться в майбутнє, з гумором оцінюють своє становище. Шолом-Алейхем з любов'ю і сумом описував рідний Переяслав. Моше Глазер залишив для нас спогади про Княже (нині Сонячне): «Коли Єрусалим було зруйновано, з'явилось містечко Княже. А тепер, коли Єрусалим відродився, Княже зруйноване і залишене».

Кожен, хто прямує до Вінниці, може переконатись, що це не так. Сонячне живе, по його вуличках ходять люди... І все ж таки має рацію реб Моше. Те єврейське містечко (штетл) Княже зруйноване, його не існує, бо в ньому вже не живуть Бобі Естер, Бобі Молке, не бігає до школи син вдови Шолом, не свариться зі своїм чоловіком Хая і не розлучається з ним. «Я питаю себе, що таке Княже? Маленьке місто, подібне іншим маленьким містам. Княже розповсюдилось на шиї маленьких гір». Можна назвати цю місцевість так, а можна і просто «великими горбами». Все залежить від того, з якої відстані чи висоти дивишся на це. Але ліс, описаний Моше Глазером, залишився: «Княже мало маленький ліс, який ріс на межі між містечком і селом. Ліс не належав містечку, він належав графу Четвертинському. Я думаю, що і земля, на якій стояли всі будинки, була власністю графа. Ми добросовісно платили йому податки».

Кожен, хто їде автобусом чи автомобілем до Вапнярки або Вінниці, проїхавши через Сонячне, зліва може побачити цей ліс, він покажеться на хвилину і зникне. «Навколо лісу було перекона­но. Входити сюди було заборонено. Тому євреї не могли «тримати свої носи» в лісі. Але запах весни, грибів, квітучих дерев, який йшов із лісу, граф не міг зупинити своєю канавою. І євреї любувалися лісом із горба».

Через Княже (Сонячне) не потрібно проїжджати. Сюди варто приїхати або прийти, і подивитись на його небо очима Моше Глазера: «А яке небо мало Княже! Яку чистоту і прозорість. На ньому часто не було навіть маленької хмаринки. А місяць, а зорі... Коли євреї йшли додому святкувати свої свята, ловкий місяць освітлював все містечко, всі їхні печалі і радощі».

Все миле оку письменника: і те, що на Княжому небі, і те, що на Княжій землі: «На горбі паслися кози, божі створіння, такі ж самі, як і ті, що пасуться на горбах Єрусалиму».

Зараз у Сонячному кози теж пасуться на зелених горбах. Ось тільки «божими створіннями» іх тут вже ніхто не називає...

                                                     Церква Івана Богослова (1746)

                                                                Сільський клуб

Пам'ятник загиблим воїнам

  При написанні історії села використано матеріали:

1. "Історія міст і сіл УРСР. Вінницька область"

5. Матеріали районної газети "Сільські новини".

6. Спогади жителів села.